Неділя, 22.10.2017, 17:14
Вітаю Вас, Джура | RSS
Меню сайту
Календар
«  Травень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Онлайн ТВ

Украинская Баннерная Сеть


Украинская Баннерная Сеть
Головна » 2011 » Травень » 5 » Крос — у Канни
17:19
Крос — у Канни

Хороша новина для шанувальників українського кіно! Вже другий рік поспіль (після фільму «Щастя моє») Україна буде представлена на головному кінофестивалі планети — у Каннах (11—22 травня).

Фільм «Крос», знятий нашим молодим кінорежисером Мариною Вродою, потрапив у престижний конкурс «короткого метра».

Марині — 29. Народилася в Києві. У 2007-му закінчила університет імені І.Карпенка-Карого (факультет кінематографії). Її дипломна короткометражка «Клятва» з успіхом демонструвалася на 37-й «Молодості». А для компанії Star Media режисер зняла «повний метр» — «Усміхнись, коли плачуть зірки».

Напередодні Канн в ексклюзивному інтерв’ю DT.UA Марина розповіла, як бігла «Крос», як співпрацювала із Сергієм Лозницею, а також поділилася роздумами про майбутнє українського кінематографа.

— Марино, признайтеся, яким чином ваш «Крос» потрапив у конкурс Канн?

 — Коли французький продюсер почула про ідею фільму, то сказала: «Я хочу подати це на Каннський кінофестиваль!». У нас у роботі чіткий розподіл обов’язків: автор сценарію і режисер — я, Флоранс — продюсер.

Вона не іменитий продюсер. Познайомилися випадково. Були подругами, ходили в кіно. Вона працювала у Французькому культурному центрі. Буває і таке — француженка вжилася в український простір... Спочатку я сказала, що зніму цей фільм за п’ятсот доларів! У результаті вклалися в три з половиною тисячі євро...

— «Про що кіно?» — зазвичай запитують глядачі і критики, коли ще не бачили тієї чи іншої стрічки...

 — Фільм про нашу з вами країну. Ідея народилася з моїх власних переживань. Зі шкільного дитинства. Ця картина ставить більше запитань, ніж на них відповідає. Назва — «Крос». Там у буквальному значенні школярі біжать крос — у лісі. Та й сама стрічка багато в чому метафорична. Синопсис картини: спочатку хлопчика змушують бігти, потім він біжить сам, а далі дивиться, як біжить інший...

Намагаюся цим фільмом поставити запитання: навіщо біжимо й куди біжимо? Мені здається, в цій стрічці напряму відчувається наш з вами простір — Україна.

Професійних акторів у фільмі немає. Знімалися підлітки. А вчительку фізкультури грала справжня шкільна вчителька. Моя подруга по двору була асистентом у підборі акторів, і вона ж куховарила для дітей.

Зйомки тривали п’ять днів. Ми виїжджали в Пущу-Водицю, Бортничі, парк Слави.

Мені самій цікаво: як сприймуть цю картину в Україні? Вже зараз думки моїх друзів розділилися. Одні сказали: ти ж завжди знімала кіно-переживання, а тут — метафора. Хтось і похвалив, сказавши, що в «Кросі» просунулася відразу на два кроки вперед.

— Чи багато було у вас конкурентів у відборі на каннський конкурс «короткого метра»?

 — Так, було близько тисячі претендентів. Але відібрали лише дев’ять картин.

— З продюсером у вас виникали якісь суперечки щодо остаточної версії картини?

 — Були суперечки стосовно монтажу. Але я наполягла на своєму. І виявилася правою. Просто вирішила використати візуально ризикований для себе варіант. У самому ж фільмі багато рухів, заданості. І діти там — частина системи, вони немов знеособлені... Є герой, який відокремлюється від натовпу. Всі його називають лузером, але саме він і стає головним. Я ставила в центр композиції людину.

 Університет імені І.Карпенка-Карого, в якому ви навчалися, все-таки більше дав вам як режисеру? Чи більше чогось відняв?

 — У «Карпенка-Карого» є необхідний творчий простір. І мені жодна кіношкола Європи не дала б цього досвіду. Передусім я кажу про людський контакт і душевне співпереживання.

Спочатку я вступила на юрфак, на якому довчилася до рівня бакалавра. Але мені подобалося кіно. Адже був і в юридичній практиці чудовий досвід для кіно — суди, розбірки всілякі. Але паралельно готувалася в «Карпенка-Карого». У бібліотеці мистецтв провела, мабуть, півтора року!

Пам’ятаю, що саме тут я прочитала інтерв’ю Отара Іоселіані... І буквально закохалася в нього! Розповідала потім усім, що він мій улюблений режисер.

Уже в інституті потрапила на курс Михайла Іллєнка. Почала писати сценарії. У нас була творча сім’я — хороший дружний курс. Ми від душі грали, як уміли.

Але проблеми почалися пізніше, коли момент ейфорії минув... Адже кіноіндустрії в Україні немає...

— У нас, як і раніше, всі сперечаються про майбутнє українського кіно... А от ви його бачите?

 — Мають бути відкритими всі конкурси і тендери. Дала держава «п’ять копійок» на виробництво, так усі повинні про це знати! Адже насправді ситуація набагато глибша. Наша держава не бачить у кіно бізнесу і не зацікавлена у виробництві. І я не розумію причин: чому так?

Якби весь час думала, чи дадуть мені в інституті гроші на зйомки, то я не зробила б жодної роботи.

Дипломний фільм «Клятва» знімала самотужки. Не було ні камери — нічого. Потім, нарешті, дали плівку. Вони ж зобов’язані «щось» давати, щоб виправдати своє існування. В Україні не можна все виправдовувати тільки бідністю: це аморально. Адже в тому самому кіноінституті на кожного бюджетника закладено непогані гроші...

Проте потрібно бути не тільки творчою людиною, а й прагматичною. Потрібно вміти
себе захистити, починаючи з інституту, не покладаючись на державу.

— А що думаєте про стан справ на Національній кіностудії Довженка? Вам пропонували там попрацювати?

 — Те, що там відбувається... Я там була нещодавно на одній зустрічі. Приїхали люди з Росії. Запросили студентів і режисерів наших безробітних... Почали нас «радувати» — мовляв, відкриваємо кіношколу. Їм вигідно тут у нас робити бізнес. А наші студенти мали вигляд вихованців ясельної групи, до яких приходить дядечко і вчить, як жити. Мені тоді хотілося сказати: «Нічого, нічого, ми й самі розберемося, це ж усе наше!».

Чому на студійній території не відкриваються представництва й інших європейських шкіл? Потрібно створювати простір, у якому й будуть представлені абсолютно різні культури. А свою культуру можна добре зрозуміти та оцінити тільки через іншу. А на сьогодні «Довженко» — занедбаний сарай.

Як на мене, це штучно створена ситуація — коли нема кому навести порядок. Так само, як і в Карпенка-Карого, — відсутність талановитих менеджерів.

— Кого зі своїх молодих колег ви сьогодні назвали б надією нашого кіно?

 — Дружу з Романом Бондарчуком, Володимиром Тихим, зі своїми одногрупниками. Перспективний Мирослав Слабошпицький. І нехай фільмів від молодих режисерів буде побільше! А наразі всі спроби м’якотілі. Прориву немає. Тому що варимося самі по собі: сіли, поговорили, розійшлися.

— А як вам працювалося із Сергієм Лозницею над фільмом «Щастя моє»?

 — У Сергія я працювала асистентом режисера з масовок. Просилася до нього ким завгодно... Це була приголомшлива
кіноекспедиція: я одна з водієм — глухими місцями! Відкрила для себе іншу Україну, інших людей. У результаті всі мої зусилля і режисер, і оператор Олег Муту схвалили. Вони мене навіть підвищили в статусі, написавши в титрах — «кастинг-асистент».

Ця стрічка — як мальовниче полотно, яке можна розглядати скільки завгодно.

Znuasmall

Категорія: Культура | Переглядів: 566 | Додав: OlehKorop | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Я шукаю ...
Корисна інформація
Онлайн радіо
Чатик
200
Статистика

Статистика матеріалів

Новин: 265
Файлів: 410
Форум: 3/4
Коментаріїв: 235

Зареєстровано на сайті

Всього: 224
Нових за місяць: 0
Нових за тиждень: 0
Нових вчора: 0
Нових сьогодні: 0


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наша кнопка
 Патріот UA - портал українських патріотів! Програми, фільми, музика та багато цікавого на нашому порталі!

Друзі сайту
Лічильники
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Анализ сайта