У Донецькій області тривають шкільні баталії. Влада ігнорує протести й закриває навчальні заклади. Підтримка ініціативних батьківських груп народними депутатами від різних партій, публічно висловлена стурбованість президента проблемою «оптимізації», зусилля громадських і правозахисних організацій допомагають мало. Із впертістю, достойною кращого застосування, чиновники скорочують і закривають, ліквідовують і урізують.

Мабуть, жодна ініціатива влади не викликала такого протесту жителів Донецької області, як «оптимізація» шкіл. Люди мовчали, коли зростали ціни на комунальні послуги, терпляче витримували масові звільнення під час кризи, мовчали, коли закривалися лікарні та установи культури. Ніхто не заступився за обласний художній музей, чий виставковий зал за якоюсь мутною схемою виявився приватизованим на користь приватної особи. Всі мовчки спостерігали, коли шаховий клуб збирав речі й чимчикував геть від центра міста — розігрувати свої гамбіти на березі Кальміуса.

Але діти — це святе. За дітей люди, хоч як були звичні запобігати перед владою, вийшли на вулиці. Більше двох місяців донецькі батьки борються за право навчати своїх дітей там і так, як хочуть вони, а не чиновники від освіти. Відлуння цієї боротьби долітає до високих кабінетів, хоча раніше було б дивно очікувати від жителів Донбасу такої високої громадянської активності.

Тим більше вражає настирливе бажання влади, попри явний опір батьків, довести розпочате до кінця. Не києм, то палицею. Як особлива милість, було оголошено, що кількість шкіл, котрі підлягають закриттю, скорочується з 26 до 16. Це все, чого домоглися батьки учнів, які билися до кінця — з пікетами, мітингами та залученням важкої артилерії у вигляді нардепів і прокурорів.

На цей час закрито 11 шкіл, тобто «план» уже, практично, виконано. Слово «план» вимушено беремо в лапки, оскільки, як ми вже з’ясували (див. DT.UA, №10, 2011 р.), жодного єдиного документа, який би регламентував цей процес і на який посилалися муніципалітети, у природі не існує. Як зізнався голова Донецької обласної ради Андрій Шишацький, те, що гучно називали «дорожня карта», — всього лише «протоколи нарад влади різного рівня», які не мають жодної юридичної сили.

Обласна адміністрація намагається зробити гарну міну при поганій грі. «Я звернувся до органів місцевого самоврядування підійти виважено, згідно з чинним законодавством, до питання закриття шкіл, або, як я кажу, „ефективного використання"… А яке рішення ухвалить громада, представницький орган громади — міська, районна або сільська рада, якщо в неї є права ухвалювати такі рішення, — це їхня справа. Моє завдання — контролювати законність виконання всіх процедур. Я це зробив», — губернатор Анатолій Близнюк м’яко й акуратно з’їхав із теми, координатором якої намагався стати в регіональному масштабі.

Хоча в міськрадах кажуть, що ніякого губернаторського листа не читали, а якби й читали, то це однак нічого б не змінило. «Я знаю, що була дорожня карта, інших якихось документів я не… Що за звернення ви маєте на увазі? Яке звернення? Що в цьому зверненні мало бути?» — знизував плечима мер Донецька Олександр Лук’янченко.

Втім, жодні звернення, мнимі чи справжні, не перешкодили Донецькій міській раді практично одноголосно проголосувати за закриття трьох шкіл і з ходу намолоти сім мішків гречаної вовни донеччанам. Перестали існувати школи №111, 121 і 154. Школа №2, розміщена в самому центрі Донецька, закриття поки що уникнула, але позбулася свого елітарного статусу, перетворившись зі спеціалізованого навчального закладу з поглибленим вивченням англійської мови на звичайний заклад. Стурбовані батьки вважають, що в такий спосіб готується грунт для подальшої безперешкодної «оптимізації». До того ж і деякі депутати міськради визнавали: на споруду злощасної школи поклали око «серйозні люди», — але імена називати не хотіли категорично.

Услід за цим градоначальник пообіцяв журналістам, що на цьому — все. «На найближчий час оптимізацію завершено. І ми працюватимемо тепер тільки над підвищенням рівня та якості освіти і покращенням умов… Ми не порушили закон про місцеве самоврядування, і політизувати це питання не треба. Було створено комісію Верховної Ради в основному з опозиційних депутатів. Вони перевірили всі факти і не висловили жодних претензій», — запевнив О.Лук’янченко.

Проте «Комплексна програма розвитку освіти Донецька на 2011—2015 роки», ухвалена на сесії міськради 15 квітня, передбачає, що закриття шкіл триватиме. 2013 року планується закрити ЗШ №146 Пролетарського району, 2014 року — ЗШ №23 Кіровського району. 2015 року передбачається закрити ЗШ №153 Пролетарського району. Логіку чиновників зрозуміти важко, адже їхні власні прогнози, зафіксовані у зазначеній програмі, свідчать про зростання кількості учнів!

Вражає «ціна питання» — економія від закриття трьох шкіл у Донецьку становитиме… 395,8 тис. грн.! У перерахунку на чисельність населення це означає, що якби донеччани скинулися по 50 коп., то школи можна було б не закривати. Жаль тільки — ніхто такої альтернативи їм не запропонував.

А мер, виходить, збрехав. Хоча, знаючи порядки в наших бюрократичних інстанціях, можна припустити, що він просто не читав рішення, яке зобов’язаний скріпити своїм підписом...

У Макіївці наздогнали і перегнали обласний центр. Тутешні депутати закрили не три, а чотири школи. Знову-таки, попри протести батьків, які написали колективне звернення до Віктора Януковича. Тепер жителі Макіївки пишуть прокурору з проханням опротестувати рішення міської ради. А їхні діти готуються долати пішки великі відстані — півтора кілометра до зупинки, на якій чекатиме шкільний автобус... ну або сім кілометрів до нової школи, якщо з автобусом раптом щось станеться. «На шляху дітей багато руїн і звалищ сміття, бомжів і наркоманів, немає освітлення. Скрізь валяються шприци. У зв’язку з цим багатьом батькам для супроводу дітей до школи й назад доведеться звільнитися з роботи… У бюджет міста не закладено гроші на ремонт, освітлення дороги, витрати на автобуси», — описали свої біди батьки в листі до народного депутата Олени Бондаренко. Про реакцію депутата поки що нічого не відомо.

Закрито одну школу в Торезі, й місцева влада назвала цей крок «мудрим, грамотним, обгрунтованим та зваженим рішенням».

«Десь 7,2 млн. грн. нам просто не вистачає навіть на захищені статті бюджету — це заробітна плата, енергоносії, харчування. Звісно, постає запитання: як вижити, як прожити цей рік? Тому приймається, я вважаю, дуже мудре, грамотне, обгрунтоване і зважене рішення — про оптимізацію мережі установ освіти», — сказала журналістам начальник міського відділу освіти Лілія Крикуненко…

Особливий цинізм ситуації полягає в тому, що 2011 рік у Донецькій області названо Роком освіти. Обласна влада відзначила це серією заходів із барвистими слайдами та презентаціями на тему «школи майбутнього» і «навчання впродовж усього життя». Ось тільки невтямки їм, що все це втрачає сенс, коли з цих умоглядних конструкцій вибити базовий щабель — звичайну загальноосвітню школу. Надбудова без базису існувати й розвиватися не може, це ж аксіома.

Донецька обласна рада як могла підсолодила гірку пігулку, виділивши 4,5 млн. грн. на купівлю шкільних автобусів. Але загальної картини це не змінює.

Тим більше що, за мірками передових освітніх систем, наші школи переповнені, а не недоукомплектовані, як намагаються подати це тепер. У Європі, США і Японії у класах по 12—15 учнів, у нас же досі, за радянськими нормативами, «набивають» по 30 чоловік. Стара добра радянська школа чудово годилася для того, щоб забезпечити загальну грамотність. Але в умовах, коли від педагога вимагають індивідуальної роботи, потрібно щось змінювати. Однак, звичайно, не закривати школи через «нестачу бюджетних коштів»: судячи з рівня життя можновладців і витрат на амбіційні проекти, пов’язані з Євро-2012, багатократному збільшенню обсягів держзакупівель, — грошей у нас у країні навалом. Залишається те ж саме питання, над яким мордувався старина Маркс, а саме: питання справедливого розподілу благ у суспільстві.

…І дуже сумно, що вчителі до протестів не приєднуються. Вони покірно погоджуються власноруч зруйнувати все, що створювали з такими труднощами. Ходять на наради в райвно й підтримують «оптимізацію» тих шкіл, яким віддали найкращі роки свого життя. Люди, покликані сіяти «розумне, добре і вічне», чомусь не проходять випробування життям, демонструють безхребетність і конформізм, яких насправді дозволити собі не можуть, — вони ж відповідають не тільки за себе, а й за своїх учнів. Тільки чому вони про це не згадують?

Учителі стрункими лавами вийшли на мітинги, коли треба було вимагати добавку до зарплати. То чому ж вони мовчать, коли в них відбирають роботу?