Вівторок, 25.07.2017, 12:40
Вітаю Вас, Джура | RSS
Меню сайту
Календар
«  Березень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Онлайн ТВ

Украинская Баннерная Сеть


Украинская Баннерная Сеть
Головна » 2011 » Березень » 12 » Вороняча свободка
11:31
Вороняча свободка

null

У країні помітний трагічний спад «книгокупівельної» спроможності населення (магазини порожні!). Тільки це поки що ніяк не відбивається на важкому томі письменника В.Шкляра „Залишенець. Чорний Ворон». Книжка, яку заклеймили як „ксенофобську" й яка не стала „шевченківською", виявилася активно затребуваною, на тижні, що минає, особливо.

Так і є: до нинішнього успіху твору доклав свою „руку" навколополітичний сюжет, пов’язаний з Шевченківською премією. Як усім відомо, письменник Шкляр несподівана відмовився і від грошей
(250 тис. грн.), і від статусу володаря „найбільш престижної творчої відзнаки" (відповідно до положення про премію).

А причина цього — постать популярного міністра з нашої нинішньої епохи Просвітництва. (Постать ця, зважаючи на все, невдовзі стане вже мало не жупелом новітньої національної ідеології...)

„Ворон" — „ксенофобська книжка"! Заяви щодо цього розірвали наші жовті й інші ЗМІ. І виявили ситуативну стурбованість частини політикуму можливою міжнаціональною ворожнечею в таборі всіх тих, хто дочитає до кінця текст, а далі візьме сокиру... Скажімо, після звернення головного героя Ворона до українського народу: „Брати селяни! Не спіть, убивайте де тільки можна московську погань. Хто ще дужий узяти в руки зброю — ідіть до лісу. Не вірте обіцянкам москалів-христопродавців!"

Є й інші цитати.

І щодо цього автор пропонує „алібі": не я ТАК сказав, вони ТАК — тоді — говорили...

Мовляв, отаким експресивним чином висловлювалося соціальне середовище в революційні 20-ті. Тому що всі поголовно були ввергнуті в спільний кривавий (історичний) казан, усередині якого — всі „праві" й усі „винуваті".

Водночас із „алібі" — історичні архіви. Не жарт: автор, чоловік у розквіті сил, „монахом" просидів тринадцять років(!) у запорошених засіках батьківщини. І в канву книжки згодом „уплів" архівні відомості на кшталт: „Черный Ворон?— непримиримо хитрый и?упрямый враг… Политически грамотен, бывший офицер царской, а?потом петлюровской армии…"

…Та чи є „об’ємним" такий важливий образ, котрий посварив сучасних читачів? Сам автор і відповів на це запитання: „Можливо, з огляду на критику і?деякі закиди, справді варто було показати інший табір ширше…Це є, але?більше пунктиром... Тому й?кажу: візьміть калькулятор... Під цим розумію те, що найбільше негативних героїв у?романі... все таки?як раз серед… українців..."

„Калькулятор", утім, мають узяти вже не політичні „рецензенти", а представники літературного цеху.

І про всяк випадок (якщо випадок для когось справді такий обурливий) вже в рамках Шевченківського комітету утворити експертну комісію. І вона б калькулювала, вираховувала: скільки разів згадав „хохлів", скільки „жидів"...

Тільки адекватних експертних оцінок стосовно тексту не існує.

Книжку — грубо й голосно — використовують як ще одну „дубину" в політиканському протистоянні „наших" і „ваших". А „Інтер"" (який уже розібрався з усіма соціальними проблемами в Україні завдяки Кушинашвілі), влаштовує нічний шабаш навколо тексту, котрий... Котрий, як на мене, потребує не істеричного вереску, а об’єктивного (історичного й філологічного) аналізу. І по всьому.

У нас же традиційно превалює „партійний" аналіз. За ленінським заповітом: партійна організація і партійна література. „Наша Україна" збирається цю книжку роздавати безплатно, а Партія регіонів (в особі деяких представників), мабуть, готова влаштувати привселюдне спалювання.

Хвацько поставлене клеймо „ксенофобська книжка" для них нібито пустощі й привід для сварки на рейтинговому каналі.

Та клеймо ж — небезпечне... Особливо з огляду на історію літератури, яка ще й історія звичаїв, історія помилок, історія непорозумінь.

Таким „ксенофобським" штампом у паспорті колись затаврували навіть „Тараса Бульбу". Так. Уже де-де, а в сакральному тексті, причому і в першій, і в другій його редакціях, таке ж само криваве історичне вариво (припорошене пудрою лукавого гоголівського міфу) пропонує часом нелюб’язні „компліменти". І Микола Васильович, напевно, став би нині „нев’їзним" до держави Ізраїль. Про того ж таки „Бульбу" у веселі часи позаминулого століття писали... Мовляв, у гоголівських образах „запечатлено заурядное юдофобство эпохи". Мовляв, у Гоголя „изумительно цельное и неразложимое презрение к низшей расе".

І взагалі, славнозвісний полтавський парубок „дал в „Бульбе" ликующее описание еврейского погрома, свидетельствующее об известных провалах его нравственного чувства…".

Це — досить відомі відгуки „російської думки" свого часу.

Та це не означає, нібито хтось збирається порівнювати „Бульбу" і, даруйте, „Ворона".

Це означає, що інша „методологія" має застосовуватися в підходах до художньої літератури. І не партійний аналіз має визначати „долю" нехай спірної, але досить важливої для літературного процесу книжки, а виключно текстологічний, літературознавчий. Щоб не виставляти ані себе „погромниками", ані письменника — новопризначеним „героєм України"…

…„Геройство" Шкляра тим часом — ще одна громадська тема, яка всіх надихнула.

Пристойна людина і міцний літератор, пан Шкляр у відомій ситуації з відмовою від премії повівся воістину по-гоголівськи. Як Вакула, що впав на коліна перед ясновельможною імператрицею, коли йшов торг про черевички... Ну гаразд, гаразд, образилися... Нехай не Вакула, а, скажімо, наївний юний Вертер... Який у піднесеному стилі раннього Гете або зрілого М.Ломоносова (з його одами) складає уклінне послання верховному головнокомандувачеві... Ніби це не стиль мудрого мужа, не громадянський виклик борця, а прорахований „реверанс" в ім’я подальшої потрібної „угоди". З тексту героя-відмовника: „Хочу засвідчити Вам свою повагу і прошу Вас урахувати в указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії моє прохання про перенесення нагородження... Моя позиція, пане Президент, жодним чином не стосується Вас особисто..."

А чому постать цього міністра не обурила висуванця-письменника ще в період обговорення його ж роману: на першому, на другому, навіть на третьому етапі?

Адже ці етапи тягнуться ще з осені 2010-го! І міністр був той самий. І творив — те ж саме.

І „відмовитися" від премії можна тоді, коли вона принаймні у тебе в руках, коли вже лауреат.

А цей письменник — і не отримав, і не лауреат.

Швидше — „залишенець".

І надалі не тільки автор голосного художнього тексту, а й вірнопідданого епістолярія тому, хто „конкретно" визначає кадрову політику в державі: якому міністрові бути, якому — убути (в значенні „вибути").

Хіба розумний письменник про це не знає? Чи це вже новітня мутація конформізму під прикриттям „свободи вибору"?

Так чи інакше, але Шевченківської премії, її репутації, завдано шкоди ганебної. Причому, у рік ювілейний. 50-річчя, як-не-як.

Одні — пани добродії — провокують політиканську сварку, вирвавши з книжки „потрібні" цитати.

Інші — „товариші" — беруть змором 17 непідкупних членів комітету, за вуха витягаючи на Шевченкову гору театральну рутину, від якої нафталіном тхне аж до Моринців.

Третя — щодо цього — висловлюється „астральною" мовою. „В Указі Президента передбачено, що письменник не відмовився від премії, а попросив її відкласти... Він одержить цю премію, коли для цього настане час..." — заспокоює інтелігенцію Ганна Миколаївна.

Цікаво, в якому такому „Указі" таке передбачено? І що означає „відкласти"? Це хіба брудна білизна, прання якої можна відкласти до потрібного дня, коли після ремонту відкриють пральню?

Такого пункту — про „відкласти" — немає! Ні в старому, ні в новому положенні про Національну премію.

А якщо виникне, то сприйматиметься суспільством як свавілля влади, як волюнтаризм: мовляв, як хочу, так і поверну, коли схочу — тоді й нагороджую.

Та можливо, там, на іншій горі, в адміністрації, відають про наше майбутнє більше? І світлий день, коли „настане час" і відмовника нагородять, мабуть, оголосять у країні святковим... Як „день визволення від одного міністра"? Як червоний аркуш календаря?

Хто знає, хто знає, що вони там задумали...

Поки ж у пункті під номером 11 (з існуючого положення) прописано суворо: „Національна премія присуджується авторові або виконавцеві ОДИН раз за життя..." І, нагадаю, прожити його потрібно так, щоб не було „нестерпно боляче". Як Ліна Костенко, котра без напівкроків, без напівзаходів взяла і відмовилася від Героя України, аби вага держметалу не обтяжувала її совість. Як Юрій Андрухович, котрий не чекав, поки „висунуть", поки „присудять", сказав відразу: „Ні!" Мовляв, не моя це гра, грайтеся самі.

У цьому — громадянський учинок, громадянська позиція. А не лукаве маневрування на кшталт американського фільму „Трошки вагітна". Не можна „трошки" хотіти самої премії, „трошки" відрікатися і «трошки» сподіватися на майбутнє: гляди, прийде добрий дядько — й усе буде гаразд... Буде, звісно. Ми почекаємо.



Категорія: Культура | Переглядів: 429 | Додав: OlehKorop | Рейтинг: 4.0/3
Всього коментарів: 2
2  
Цікавий фільм

1  
Цікавий фільм

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Я шукаю ...
Корисна інформація
Онлайн радіо
Чатик
200
Статистика

Статистика матеріалів

Новин: 265
Файлів: 410
Форум: 3/4
Коментаріїв: 235

Зареєстровано на сайті

Всього: 223
Нових за місяць: 1
Нових за тиждень: 0
Нових вчора: 0
Нових сьогодні: 0


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наша кнопка
 Патріот UA - портал українських патріотів! Програми, фільми, музика та багато цікавого на нашому порталі!

Друзі сайту
Лічильники
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Анализ сайта