"Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родини Палійчуків». Виплеканий дивовижною і таємничою природою Гуцульщини, ріс він розумним і допитливим хлопцем. Але був не такий, як усі діти: «Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить». Щось незрозуміле для оточуючих ховалося в його очах, таке, що і мати відвертала від нього очі. Іноді їй здавалося, що це не її дитина, а «бісеня»"
"Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якою ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки"
"Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля... Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку... , що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири..."
"...несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, злiта до нього давно забутий голос:
Iзгадай мнi, мiй миленький,
Два рази на днину,
А я тебе iзгадаю
Сiм раз на годину...
Тодi вiн кидав роботу i день пропадав"
"I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка..."
"Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та спливав у долину шумом потокiв"
Більше цитат для характеристики образу Івана Палійчука можна знайти тут:
Іван був ґаздою, Палагна — доброю ґад-зинею, і хоч не було в них дітей, так була худоба — чого ще треба? Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужий.
Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, ван худнув, втратив апетит життя втратило смак.
А проте йому добре було, він йшов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий і щасливий, яким був колись». Усі його клопоти, усі турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар кудись відійшли, наче їх і не було ніколи. Він почувався знову молодим і щасливим, він ішов усе далі, забираючись у холодний і непривітний глиб верховинних лісів.
Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки» Але через шість років Іван раптом з'явився. «Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний. Тепер він мав коло чого ходити. Не був жадний багатства — не на те гуцул жие на світі,— саме плекання маржинки сповняло радістю серце