| Головна » Статті » Допоміжні статті |
Стислий виклад твору, короткий зміст, переказ, скорочено МИКОЛА ВОРОНИЙ "Іванові Франкові"
 відповідь на його посланіє Ні, мій учителю і друже, Про мене — все це не байдуже. Життя з його скаженим шалом, З погонею за ідеалом, З його стражданням і болінням І не вгамованим сумлінням, Життя — се дві противні сили. Що між собою в бій вступили. Одна з них — велетень-гнобитель, А друга — геній-визволитель; Його двосічна гостра криця Влучна, як з неба блискавиця; Але і велетень могучий В руці тримає меч блискучий; Страшні тяжкі його удари, А ще страшніш — таємні чари... Як маю я його цуратись Чи від ударів ухилятись? О ні! Я, взявши в руки зброю. Іду за генієм до бою. Рубаюсь з ворогом, співаю, В піснях до бою закликаю Всіх тих, що мляві чи недужі. Чи під укриттям сплять байдужі. І знаю я, що замість плати Мене чекають кари, страти... Та чи ж грізний удар обуха Там, де буяє творчість духа? Одна хвилина раювання Там відкупляє всі страждання. Бо то чуття свобідні, щирі Бринять у святобливій лірі. І прикро, як ураз зі мною Стають, немовби теж до бою, А справді для пихи своєї З порожнім серцем фарисеї І паперовими мечами Вимахують над головами. Хто кликав їх? Чого їм треба? Чи хробакам потрібно неба? Нехай ідуть всі ті нездари На торговиці та базари! Нікчемний крам, дрібні вигоди — От їх найвищії клейноди! Але коли повсякчас битись, То серце може озлобитись. Охляти може, зачерствіти, Зав'януть, як без сонця квіти. Душа бажає скинуть пута. Що в їх здавен вона закута, Бажає ширшого простору — Схопитись і злетіти вгору, Життя брудне, життя нікчемне Забути і пізнать надземне. Все неосяжне — охопити, Незрозуміле — зрозуміти! О друже мій, то не дурниці — Всі ті щасливі небилиці Про райських гурій, про Нірвану, Про землю ту обітовану. Вони тягар життя скидають І душу раєм надихають. Чи все ж те розумом збагнути, Що дасться серцеві відчути? І чи можливо без утрати Свобідний творчий дух скувати? І хто Поезію-царицю Посміє кинуть у в'язницю? Хто вкаже шлях їй чи напрямок? Коли вона не зносить рамок? В ній всі краси кольори сяють, В ній всі чуття і змисли грають!.. До мене, як горожанина, Ставляй вимоги — я людина. А як поет — без перепони Я стежу творчості закони; З них повстають мої ідеї — Найкращий скарб душі моєї. Творю я їх не для шаноби; Не руш, коли не до вподоби. І ще скажу, мій славний друже, Я не беру життя байдуже. Високих дум святі скрижалі, Всі наші радощі і жалі, Всі ті боління, і надії, І чарівливі гарні мрії — Все, що від тебе в серце впало, Не загубилось, не пропало... Моя девіза — йти за віком І бути цілим чоловіком! 1 Вірш є відповіддю на «Вступ» І. Франка до теми «Лісова ідилія», присвяченої М. Вороному. Коментар М. Вороний, звертаючись до побратима по перу Івана Франка, викладає свої погляди на життя, на місце і завдання в ньому, на поезію. У житті є велетні-гнобителі і генії-визволителі. Він воліє йти за генієм до бою. Поет бореться своїм щирим словом, не чекаючи слави, нагород, наражаючись на небезпеку, і йому прикро, що поряд ^стають, теж немовби до бою, «а справді для пихи своєї 3 порожнім \серцем фарисеї І паперовими мечами Вимахують над головами». Проте не можна увесь час боротися, від цього серце озлоблюється, черствіє. Тому звернення до вільної поезії — це «не дурниці», це душі відрада, «найкращий скарб душі». Ніщо поетові не чуже, він іде «за віком», залишаючись при цьому цільною, гармонійною натурою. | |
| Переглядів: 5092 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 3.6/5 |
| Всього коментарів: 1 | ||
| ||
